так називають цивільних людей. Вони не беруть до рук зброю і не беруть участі у бойових діях
Мирні
Під час повномасштабної війни СЛОВА набули нових сенсів, перетворилися на своєрідні коди, що відгукуються в серцях. І кожен українець мріє почути слово, на яке ми вже так довго чекаємо, – ПЕРЕМОГА.
До другої річниці повномасштабного вторгнення Gazeta.ua вкотре нагадує, що кожен на своєму місці має щодня робити внесок у наближення перемоги. А шлях до неї лише один – через ДОБРО.

У спецпроєкті “Словник добра” ми розказуємо, як українці почали масово робити добро й перетворили це на правило свого життя. Кожен за останні два роки став амбасадором добра: громадяни зі свого боку роблять усе можливе, український бізнес започатковує амбітні проєкти, щоб наблизити перемогу.
Під час повномасштабної війни СЛОВА набули нових сенсів, перетворилися на своєрідні коди, що відгукуються в серцях. І кожен українець мріє почути слово, на яке ми вже так довго чекаємо, – ПЕРЕМОГА.

До другої річниці повномасштабного вторгнення Gazeta.ua вкотре нагадує, що кожен на своєму місці має щодня робити внесок у наближення перемоги. А шлях до неї лише один – через ДОБРО.

У спецпроєкті “Словник добра” ми розказуємо, як українці почали масово робити добро й перетворили це на правило свого життя. Кожен за останні два роки став амбасадором добра: громадяни зі свого боку роблять усе можливе, український бізнес започатковує амбітні проєкти, щоб наблизити перемогу.
“Отакий вигляд має щастя: у своїй хаті, поряд із рідними, а за вікном не стріляють” – історії мирних українців
Мирні люди не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, але чи не найбільше страждають від них. Адже часто стають жертвами бомбардувань і обстрілів, втрачають житло, майно, здоров'я, змушені шукати прихистку та починати життя спочатку.

У спільному спецпроєкті Gazeta.ua та Фонду Ріната Ахметова ми розкажемо історії мирних українців, життя яких назавжди змінила війна. З перших днів війни у 2014 році Фонд допомагає та підтримує цивільних. Його допомога охопила майже 7,5 млн мирних українців.
“Кума наполягала: дітей треба вивозити”
Тетяна Бирило із Слов'янська на Донеччині
“Живу однією мрією – обійняти рідних, яких давно не бачила. І щоб навкруги були мир і спокій”, – говорить Тетяна Бирило зі Слов’янська на Донеччині.

Нині вона мешкає у Львові. Поїхала з рідного міста, аби врятувати неповнолітніх доньок – Наталю та Марію. Чоловік і батьки залишились у Слов’янську.

“Тепер розумію, якими щасливими були до війни. Пригадую, після весілля рік винаймали житло. А потім придбали невелику однокімнатку. Заїхали туди 26 грудня. Новий рік настав, а в нас і стола немає. Страви поставили на прасувальну дошку – так і святкували. Згодом придбали власний будинок. На ділянці росли персики, виноград, малина й мої улюблені півонії. Отакий вигляд має щастя: у своїй хаті, поряд із рідними, а за вікном не стріляють”, – розповідає Тетяна.

У Слов’янську жінка працювала дитячим гінекологом у жіночій консультації, паралельно – у Краматорську, в перинатальному центрі. Коли почалася повномасштабна війна, лікарка продовжувала ходити на роботу.
Доньки залишалися вдома самі. Знали: якийсь шум, треба ховатись у коморі, що за ванною.
“Чоловік теж працював. Доньки залишалися вдома самі. Знали: якийсь шум, треба ховатись у коморі, що за ванною . Ми розуміли, що це ненормально. Але я до останнього не хотіла вірити в погане. Кума наполягала: дітей треба вивозити. Вона на нас чекала на Волині. Я довго збирала речі. Мені дуже не хотілося брати велику валізу. Спакувати багато речей – означало поїхати надовго. Взяла мінімум: по парі шкарпеток на кожну, по футболці, рушничок”, – розповідає Тетяна.

15 березня родина поїхала зі Слов’янська.

“На Волині ми жили в селі. Там не було для мене роботи. Дівчата вчилися дистанційно. Через пів року переїхали до Львова, там більші можливості для розвитку дітей. Але з роботою теж непросто. Я собі шукаю заспокоєння: цей час мені потрібен, щоб присвятити його дітям”, – додає Тетяна.
“Хочеться обійняти рідних, які роз’їхалися по всьому світу”
Юрій і Наталія Пєвнєви з Херсона
До повномасштабної війни мали власний бізнес. Виховували сина-школяра Владислава. За місяць до вторгнення народився молодший син Максим.

“Мешкали у власному будинку з великим подвір’ям. Там поставили надувний басейн, щоб старший син міг запрошувати друзів у гості. Бігали собачка та котики. Юра більшість часу проводив на роботі – мали власний магазин. Я займалася сім’єю та домом. Жили в достатку, тому вирішили народити ще одну дитину”, – розповідає Наталія.

Коли Херсон окупували росіяни, Пєвнєви з двома синами ховались у підвалі.

“Моїм найбільшим болем стало те, що Владик бачив, як окупанти ходили з автоматами, на вулицях убивали мирних людей. Постійні обстріли, а в нас підвал – метр на метр. Максимко був крихітний, ми його клали в сумку-переноску та спускалися”, – пригадує Наталія.

Якось окупанти прийшли в будинок подружжя з обшуком.

“До повномасштабної війни Юра волонтерив. За це отримав багато нагород. Хвилювалися, що нас можуть здати рашистам. Були такі випадки. Тоді чоловіків забирали, а жінок і дітей розстрілювали. На обшук прийшли двоє з собакою. Але нічого не знайшли, бо я все добре сховала – під шифером на даху, на городі закопала”, – говорить жінка.

Після звільнення Херсона Пєвнєви виїхали до Львова.
Рашисти втекли, але почалися страшні обстріли.
На сусідній вулиці в будинок міна влетіла. Один знайомий порадив їхати до Львова. Ми сконтактувалися з громадською організацією, яка допомагала переселенцям. Нам надали житло. Юра одразу пішов у військкомат, щоб стати на облік. Казав: “Хтось оберігає мій дім, то я не можу просто так сидіти”. Йому сказали чекати: коли треба, покличуть. А я прошу Бога про перемогу. Так хочеться повернутися додому, обійняти рідних людей, які нині роз’їхалися по всьому світу”, – каже Наталія.
Хроніки зруйнованих
мирних міст
“Дружині подобалося садити квіти”
Сергій Перебийніс, переселенець із Донецька
Переселенець із Донецька Сергій Перебийніс 6 березня 2022 року втратив дружину Тетяну та двох дітей – сина Микиту та доньку Алісу. Це сталось у місті Ірпінь на Київщині під час вторгнення російських військ.

“Ми народилися, виросли, навчалися та працювали в Донецьку. 2014 року вимушено залишили місто . У нашому комплексі на 300 квартир в Ірпені десь одна третина людей – такі ж біженці з Донецької та Луганської областей”, – розповідає Сергій.

Згадує, що любили родиною кататися на велосипедах. Багато часу проводили на дачі друзів.
“Дружині подобалося садити квіти, зокрема троянди. Я посадив там понад десяток дерев. 2021-го зібрали перший урожай яблук”, – пригадує Сергій.
Розповідь Сергія Перебийніса увійшла до Музею “Голоси Мирних” Фонду Ріната Ахметова.
Це найбільший у світі архів історій мирних, які постраждали внаслідок війни Росії проти України. Ключова мета музею – стати першоджерелом правди про життя під час війни, зберегти пам’ять про події минулого й сьогодення заради кращого майбутнього України.


Детальніше
16 лютого 2022 року з Донецька зателефонувала мати Сергія. Вона захворіла на ковід, діагностували двосторонню пневмонію. Сергій поїхав до матері на окуповану територію. Поки був там, в Ірпінь зайшли ворожі війська.

“5 березня ввечері вдалося поговорити з дружиною по телефону. Обговорювали план евакуації з Ірпеня. Наступного дня колона з близько 12 машин із сусіднього комплексу намагалася виїхати з міста. Її обстріляли росіяни. Тому мої рідні машину залишили. Дружина з дітьми йшла попереду з переноскою, де було два собаки. Трохи позаду йшов її батько і на інвалідному візку віз маму Тетяни”, – говорить Сергій.

Коли вони підходили до мосту, неподалік впала перша міна. Тетяна побігла вперед з дітьми ховатися під міст і крикнула батьку, щоб наздоганяв. Тієї миті друга міна впала вже біля мосту – там, де ховалися люди.

“На дзвінки мої рідні не відповідали. Через 15-20 хвилин у твіттері з’явився перший запис якогось журналіста про мінометний обстріл. Ще через 15-20 хвилин побачив фотографію з місця подій – там лежали тіла моїх дітей”, – додає Сергій. Його дружина Тетяна, не приходячи до тями, померла в лікарні.
“Молоко доводилося гріти на свічці”
Анна Зайцева з Маріуполя на Донеччині
До повномасштабного вторгнення працювала вчителькою французької мови. Її чоловік Кирило – в минулому морський піхотинець. Після народження сина залишив військову службу, щоб бути поряд із сім’єю. Почав працювати пресувальником на металургійному комбінаті “Азовсталь”.

“24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів, запанікувала. Сину на той час було 3,5 місяця. Зателефонувала до чоловіка – він був на роботі. Сказав, що найкраще спуститися в бункер “Азовсталі”. Наступного дня ми з батьками пішли туди”, – розповідає Анна Зайцева. Вона 65 днів провела в бункері “Азовсталі” із сином-немовлям. За цей час чоловіка бачила двічі.
Розповідь Анни Зайцевої – серед понад 100 тис. історій, які зібрано в онлайн-музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Детальніше
“У мене одразу зникло молоко. Українські військові дістали дитячу суміш та памперси. Молоко доводилося гріти на свічці, на день мала одну вологу серветку”, – пригадує Анна.

У бункері перебувало 75 людей, з яких – 17 діти.

“Здавалося, що ми на кораблі – так від вибухів хитало . Пережили декілька пожеж. Через півтора місяця почали втрачати надію. Почули, що Маріуполь - в окупації. Я все записувала. Хотіла, щоб моя тітка, яка врятувалася, знайшла ті записи. І знала, де ми загинули”, – каже жінка.

30 квітня Зайцева з сином і батьками вийшли з бункера.
Везли нас на автобусі, в якому не було ні вікон, ні дверей.
“Під час першої спроби евакуюватися мама зламала руку та отримала контузію. У мене теж була контузія. Везли нас на автобусі, в якому не було ні вікон, ні дверей . Опинилися на фільтрації в росіян. Допитували про чоловіка та українських військових. Від приниження хотілося померти. Коли приїхали на українську землю, було бажання її цілувати”, – додала Анна.

Кирило Зайцев у травні 2022 року потрапив у полон разом з іншими захисниками “Азовсталі”. Дружина мріє, щоб він якнайшвидше повернувся додому.
“Побачив, як сусідка тягне мою маму”
Ілля Матвієнко з Маріуполя на Донеччині
До повномасштабного вторгнення 10-річний Ілля Матвієнко разом із мамою та старшим братом мешкав на околиці Маріуполя на Донеччині. Ходив до школи, зустрічався з друзями.

21 березня 2022 року під час обстрілу міста хлопець осиротів та отримав осколкові поранення.

“25 лютого зникло світло. Пішли ховатись у готель. Згодом там вимкнули світло, воду та газ. Ми розгубилися. Не знали, що робити далі. Вирішили піти в магазин по продукти. Дорогою побачили, як ракета влучила в багатоповерхівку. Встигли втекти”, – пригадує Ілля.

Родина оселилася в бомбосховищі. На 20-й день Наталія вирішила піти додому – подивитися, чи залишилась якась їжа.
Але наш будинок уже був розбомблений. У сусідньому пів даху знесло.
Згадали, що за нашим стоїть двоповерховий, де ніхто не живе. У ньому пробули п’ять днів. Тоді сусідка запросила до себе переночувати. Коли йшли до неї, потрапили під обстріл. Осколки мені влучили в ноги. Побачив, як сусідка тягне мою маму. Та була вже непритомна. Наступного дня прийшли “освободітєлі” і сказали: евакуація. Перевезли в Донецьк, у лікарню. Один лікар казав, що мені хотіли ампутувати ногу, але не зробили цього”, – розповів Ілля.
Із перших днів війни 2014 року Фонд Ріната Ахметова розгорнув на Донбасі гуманітарний штаб “Допоможемо”, було врятовано 3,5 млн людей. Багато з них ділилося з Фондом своїми історіями, які було зібрано в унікальний онлайн-музей . А від початку повномасштабного вторгнення Музей “Голоси Мирних” став літописом трагедій усіх жителів України.

Детальніше
Через місяць хлопець зміг зустрітися з бабусею Оленою Матвієнко. Вона з Донеччини виїхала 2017 року. Мешкала в Ужгороді на Закарпатті. Коли почула, що сталося з донькою та онуком, одразу зібралася в дорогу.
13 березня донька мені зателефонувала, казала: “Ми ще живі, в підвалі”.
Потім зв’язку не було. Про трагедію розповів мій син, який живе в Австрії. Я одразу взялася за оформлення документів на онука. До окупованого Донецька добиралася тиждень”, – пригадує Олена Матвієнко.

Бабуся забрала Іллю 24 квітня, на Великдень. З Донецька – до Ростова, з Ростова – до Москви, з Москви – до Туреччини, з Туреччини – до Польщі, а з Польщі – до Києва: такий шлях вони подолали, аби повернутися в Україну. Старшому брату Іллі теж вдалося врятуватися, він виїхав за кордон.
7,5 млн українців
Близько
Допомога МИРНИМ
від Фонду Ріната Ахметова
отримало допомогу від Фонду Ріната Ахметова з 2014 року
Фонд передав:
  • понад 13 млн продуктових наборів

  • майже 700 медичних наборів для медустанов

  • понад 20 тис. одиниць медикаментів цивільним

  • майже 90 тис. гігієнічних наборів

  • 120 тис. таблеток для знезараження води
Понад 11 тис. осіб отримало адресну допомогу на лікування
Майже 600 тис. осіб – психологічну допомогу
Майже 5 тисяч дітей відпочило в таборі в рамках проєкту "Мирний відпочинок дітям України"
149 курсів реабілітації проведено для дітей, яких було поранено
173 дитини з вадами слуху отримали сучасні слухові апарати, забезпечені Фондом у рамках проєкту “Тепер я чую”
Понад 100 тис. дітей по всій Україні привітав Фонд у рамках новорічної акції "Рінат Ахметов – Дітям"
Підтримати якомога більше мирних людей
Мирні люди потребують системної продовольчої допомоги, адже перебувають у складній гуманітарній ситуації внаслідок повномасштабної війни.

“Мирним людям важливо відчувати, що про них пам’ятають і дбають . Тому 2024 року ми продовжимо передавати набори з найнеобхіднішими харчовими продуктами в населені пункти на лінії фронту, у місця по всій Україні, де нині мешкають вимушені переселенці, а також вразливим категоріям населення”, – кажуть у Фонді Ріната Ахметова.

Ще один важливий напрям роботи Фонду під час повномасштабної війни – допомога людям, які зазнали травм та поранень внаслідок російських обстрілів.
“Дорослим і дітям пропонуємо допомогу в лікуванні. Також реабілітацію , яка відбувається курсами в сучасному санаторії у супроводі команди професіоналів”, – зазначили у Фонді.

Діти можуть відпочити, оздоровитися, отримати нові знання та кваліфіковану психологічну допомогу на Закарпатті. У дитячому таборі приймають тих, кого було незаконно вивезено до РФ та вдалося повернути в Україну, дітей-сиріт, напівсиріт, дітей під опікою; дітей, які втратили батьків під час війни; що мають психологічні травми та потребують соціалізації.

Війна в Україні триває, і потреба в допомозі мирному населенню постійно зростає. Усі напрями, за якими нині працює Фонд Ріната Ахметова, є затребуваними. Протягом 2024 року Фонд розвиватиме їх та розширюватиме, щоб охопити підтримкою якомога більше мирних людей.
Над спецпроєктом працювали:
Юлія ЛІПІЧ Авторка
Мирослава БОНДАРЕНКО Редакторка
Юлія ІЛЬЧЕНКО Продакшн
Олена ПЕТІК Коректорка
О.К. Дизайнер