Тварини щодня демонструють любов, відданість і вдячність. Їхня любов безкорислива та самовіддана.

У спільному спецпроєкті Gazeta.ua та Save Pets of Ukraine від Kormotech розкажемо історії, як тварини роблять життя своїх людей кращим, допомагають боротися зі стресом під час повномасштабної війни, позбутися страхів, лікують тіло й душу, зігрівають своїм теплом, дарують віру, що все буде добре.

(оберіть історію та натисніть на світлину)

(оберіть історію та натисніть на світлину)

Вінничанка Ірина Корчевська вивезла до Польщі двох дітей, а потім ще й трьох собак.

Переїзд за кордон жінка планувала давно. У її молодшого сина аутизм, а в Польщі кращі умови для навчання та розвитку дітей з особливими освітніми потребами. Ірина приїхала з двома дітьми в Польщу за вісім годин до початку повномасштабного вторгнення.

“На той момент у мене було два собаки. Тимчасово залишила їх в Україні, бо мала спершу орендувати прийнятне житло. Ньюфаундленда Лею завезла до заводчиці в розплідник на Київщині. Безпородна Незнайка залишилася вдома, її доглядали знайомі. Вранці 24 лютого розбудив телефонний дзвінок. Друзі сказали, що почалася війна. Я одразу вирішила повертатися в Україну по своїх тварин”, – пригадує Ірина.

У свій будинок у Вінниці дозволила поселятися всім, кому це було необхідно. Там зупинялися переселенці, волонтери перетримували тварин, зробили склад. Тероборона позрізала метал із вольєрів і забрала бетонні блоки, щоб облаштувати блокпости.

На щастя, до Вінниччини російські війська не дійшли. Проте Іванківську громаду на Київщині, де на мене чекала Лея, окупували з перших днів повномасштабного вторгнення. 25 лютого росіяни завдали авіаудару. Ту вулицю, де містився розплідник, повністю знищили. Усі собаки дивом вижили, власниця розплідника Яна отримала поранення. Проте вона залишалась із хвостиками всі 46 днів окупації. Доки був зв'язок, ми з Яною спілкувалися. Потім настала невідомість – я не знала, чи жива моя Лея. Але не переставала вірити, шукала людей, які могли б вивезти Яну з тваринами. Хоч під час окупації це було нереально – росіяни розстрілювали всіх, хто намагався звідти виїхати”, – каже Ірина.

Жінка знайшла в Польщі машину та стала на консульський облік, щоб можна було приїхати в Україну на закордонних номерах.

Спочатку Ірина вивезла Яну з усіма тваринами до Києва, а тоді у свій будинок на околицю Вінниці. Забрала своїх собак і повернулася в Польщу.

“Незнайку ми врятували 2012 року вже дорослою, їй тепер приблизно 16-18 років. Хвилювалась, як вона переживе далеку дорогу. Але вона – молодець, витримала”, – говорить жінка.

Ньюфаундленд Лея стала компаньйоном для молодшого сина.
“Собаки цієї породи дуже спокійні, і це важливо для дітей з аутизмом, бо тварина не реагує на прояви істерії. Коли Ян починає кричати чи плакати, Лея до нього приходить, щось приносить, може просто бути поруч. Син гіперактивний, а вона флегматична - і вони одне одного врівноважують. Лея може годинами лежати поряд, поки Ян дивиться книжку чи щось у телефоні. Завдяки Леї вдалось у зародку погасити само агресію дитини й агресію до оточення”, – пояснює Ірина.

Третій песик у сім’ї – мопс Марвел.
“Марвел з’явився в нас спонтанно. Він із врятованого розплідника з Нової Каховки. Власниця прилаштовувала собак і написала мені. Тепер маю власного психотерапевта.

Щоранку бачу його - і настрій одразу покращується. Мопс одразу закохав у себе дітей, Лею та Незнайку. Без проблем підлаштувався під наш режим, дуже любить гратися з моїми хлопчиками. Завжди говорю, що ця хвостата трійця – подарунок долі”, – запевняє Ірина.

“Коли оголосили, що наша армія звільнила Київщину, одразу помчала в Україну. Мій вчинок – їхати у країну, де йде війна, заради тварин - не всі могли зрозуміти. Власниця квартири, яку орендую в Польщі, взагалі була шокована. Водночас ця ситуація змусила її змінити рішення щодо тварин у помешканні. Вона була настільки вражена, що дозволила поселитись із собаками”, – додає Ірина.

У вересні Олени тиждень не було вдома. Собак доглядав чоловік. Тварини так сумували за хазяйкою, що відмовлялись їсти й цілими днями дивилися на хвіртку. І так відбувається щоразу, коли вона йде з дому.

“У Моті сумна історія. З його поведінки можна було зробити висновок, що його били, - він був агресивний, до себе нікого не підпускав. Проте поступово, дуже обережно знайшла з ним контакт. Одразу зрозуміла, що цього собаку нікуди прилаштовувати не буду, адже він кусався - й ніхто, крім мене, не терпів би його витівок. Тепер Мотя від мене не відходить. Він надзвичайно відданий”, – розповідає Олена.

“На той момент вона недавно стала мамусею, в неї текло молоко. Проте цуценят я не знайшла. Вона була худюща, змучена. Але її ангельський характер не міг залишити байдужими ні мене, ні мого чоловіка. Взагалі, в зовнішньому вигляді Юлі є щось від бійцівської породи: вона міцна, гладкошерста. А за характером надзвичайно лагідна, з усіма знаходить спільну мову”, – говорить Олена.

Найстарша серед собак у родині – 10-річна Мусічка. Її підібрали цуценям біля річки. “Мусічка – спокійна полохлива дівчинка сніжно-білого кольору, справжня принцеса”, – додала жінка.

Олена зізнається, що завдяки собакам у неї з’явилася корисна звичка.

“Ми часто гуляємо в лісосмузі поряд із селом. Щоразу обурююся, чому деякі люди після відпочинку залишають після себе купи сміття. Тому на прогулянку беру з собою мішки і збираю непотріб. Тобто собаки, крім того, що дарують позитивні емоції, ще й спонукають до чогось хорошого. Тварини дарують людині в тисячу разів більше, ніж ми їм можемо дати. Чого варті лише ті миті, коли повертаєшся додому, а тебе радісно зустрічають улюблені хвостатики”, – підсумувала вона.

Торік біля магазину в райцентрі Олена підібрала руденьку Анфісу.

“Спочатку подумала, що її збила машина, бо вона не могла ходити. Одразу завезла до ветеринара - і виявилося, що у неї задавнена травма. Провели терапію, виходили. Анфісу час від часу приваблюють мандри. Іноді може кудись побігти з дому, ми місця собі не знаходимо, шукаємо всюди, але, на щастя, вона завжди повертається”, – пригадує жінка.

Потім в Олени з’явилась Юля. Собаку викинули недалеко від будинку жінки.

Мотю, невеликого пухнастого песика, жінка підібрала перед початком повномасштабної війни. На той момент йому було 7 чи 8 років.

“Не могли пояснити, звідки взявся цей страх. Адже собаки ніколи дитину не лякали, не нападали. Коли почалося повномасштабне вторгнення, виїхали на Закарпаття до родичів. Удома в моєї мами є старий пекінес – сліпий, беззубий. Марта його панічно боялася. І містом ми пересувалися зигзагами, бо вона знала, за якими воротами може гавкати пес. Мусили постійно переходити на другий бік вулиці, аби дитина не лякалася. Якось повз нас проходили люди з таксою на повідці, то в доньки почалася паніка”, – розповіла мати дівчинки Оксана Снігур.

Родина вирішила подарувати цуценя Марті й таким чином допомогти їй подолати страх. Знайшли оголошення в інтернеті, переказали аванс. Потім дізналися, що це були шахраї.

Шпуня – метис німецької вівчарки та коргі. Обидві породи – пастухи, охоронці. Це яскраво проявляється в характері собаки.

Шпуня не відходить від Марти під час прогулянок. Починає нервувати, шукати дівчинку, коли та відбіжить погратися. Коли чує сирену повітряної тривоги, одразу перевіряє, де дитина.

“Під час довгих тривог меншу і старшу доньок вкладаємо спати в коридорі чи ванній. Шпуня сидить біля них, охороняє. Або лягає поруч, кладе голову на ноги чи коліна дитині. Загалом вона любить усіх у сім’ї. Якось у дитсадку діти дуже налякали Марту розмовами, що будуть сильні обстріли. Дитина прийшла додому в паніці, боялася лягати спати. То Шпуня спала разом із Мартою на другому поверсі ліжка, бо інакше дівчинка не заснула б. А з собакою поруч їй було не страшно, тварина асоціюється в Марти з захистом і безпекою.

Шпуня впоралася з завданням – страх перед собаками в дитини минув. Для нас вона – приклад безумовної любові”, – пояснює мати.

“Шпуня одразу вирішила, що дитина – тепер її відповідальність. Одразу почала “пасти” Марту. Але виникла проблема – тварина постійно легенько кусала Марту. Так тривало тиждень, переживали, щоб донька знову не почала боятися. Потім нам підказали, щоб Марта на собаку погавкала. І Шпуня більше не кусалася”, – додала Оксана.

“Скрінила їхні оголошення для кіберполіції і побачила інформацію волонтерів про пошук родини для Шпуні. Їй тоді було 4-6 місяців. Це був як знак. Написала волонтерам, що хочемо забрати собаку. Коли приїхали до притулку познайомитись із твариною, Шпуня пішла до нас на руки. З Мартою вони почали одразу бавитися, бігати”, – пригадує Оксана.

“Історія появи кота Дюшеса в родині незвичайна. Його подарував мій колишній роботодавець. У нього самого багато тварин, і якось він сказав мені важливу річ: “У кожної нормальної людини, яка живе в місті, повинна бути жива істота”. Запропонував взяти кошеня – симпатичного рожевого перса з білими обідочками навколо очей. Чесно кажучи, спершу вагалася, чи брати тваринку, адже тоді моя донька була маленькою і я боялася можливих проявів алергії на шерсть.

Ця історія увійшла до першої благодійної книги соціальної ініціативи Save Pets of Ukraine від Kormotech "Рятуючи чотирилапих (та людей) в Україні”. Усі кошти від її продажу було передано на допомогу притулкам для собак та котів.

Проте якось я повернулася з роботи, а в мене під дверима стоїть переноска з кошеням і величезний пакет із “приданим”. Так у нас з’явився ще один член родини”, – розповідає Лариса Мудрак.

Лариса зазначає, що Дюшес завжди був аристократ. Проте з початком повномасштабної війни, коли довелося пережити найважчі часи, домашній улюбленець став справжнім рятівником. Адже жінка разом із близькими провела нескінченно довгі 13 днів в окупації в селі під Ірпенем.

“24 лютого, коли почули постріли та вибухи, ми залишалися в Києві і до 17-ї ніхто не думав виїжджати. Потім до доньки приїхали друзі, почали наполягати, що треба виїхати зі столиці. А тоді зателефонував брат і покликав до себе в село під Київ. Коли приїхали до нього, там уже було дев’ять людей, а також два собаки й кіт.

Не думала, що наш Дюшес буде зразково поводитись у таких обставинах. Він, волелюбний та вередливий, міг сперечатися, якщо незадоволений. Спав лише на подушці. Нема подушки – гучно волав. З квартири не виходив, переноску терпіти не міг, але повномасштабне вторгнення все змінило. Першої ж ночі після обстрілів усю панську поведінку як вітром здуло. Традиційно крикливий, він не видав ані звуку. Акуратно лежав у позі сфінкса на краю ліжка. Уночі лягав між мною і донькою й зігрівав нас. Він не був наляканий чи тривожний, навпаки – зберігав спокій. Ми навіть почали називали його охоронцем, так поважно й упевнено він поводився”, – каже жінка.

Також у родині є Денні – активна й холерична дівчинка джек-рассел.

На жаль, восени 2022 року в Дюшеса почали відмовляти нирки. Родині довелося звернутися до місцевої клініки. Кіт прожив іще пів року, навесні цього року його не стало. Це стало величезною втратою для рідних.

Зараз у пані Лариси є ще один джек-рассел – Коко.

“Поява другого собаки частково пов’язана з війною. Після окупації в доньки почався посттравматичний стресовий розлад, два місяці було безсоння. Психолог сказала, що це явно поглиблюється психологічна травма. Проте є три найпростіші речі, які працюють, як швидка допомога, – це собака, спорт і вирощування рослин.

“Коли почалася повномасштабна війна, вона стала незворушною, ніби перебувала в повній бойовій готовності. Я переконалася, що на чотирилапих у найскладніший час можна покластися. Вони здатні бути найкращим заспокійливим. Згодом, після порятунку з окупації, чоловік наполіг на нашому з донькою виїзді за кордон. Дюшес поїхав із нами, а ось Денні залишилася з чоловіком у Києві. Протягом 10 днів дороги я не почула від Дюшеса жодного нявку. Проте, щойно ми облаштувалися в Іспанії, кіт повернувся до своєї класичної поведінки – владної та норовливої”, – ділиться жінка.

Вона зазначає, коли їхали за місто, не думали, що опиняться в окупації. “Було дуже важко. За кілька днів залишилися без їжі. Тоді було головне завдання – вижити. Зрештою вирішили прориватися. Дорога була дуже довга й важка. Але під час кожного переїзду Дюшес поводився дуже розумно. У нього завжди було таке наче завмирання. От ми заходимо в якийсь готель, він завмирає: не ходить, не рухається, не п’є води. А потім дуже обережно все обнюхує, знаходить комфортне місце, добу міг спати і лише після цього входив у нормальне життя. Я зрозуміла, що вчуся в кота. У тварин значно сильніша й потужніша система самозбереження. Побачила це, коли ми були в окупації і коли рятувались. Я вчилась у нього спокою в найважчі часи”, – зазначила Лариса Мудрак.

Ми придбали Коко і переконалися: тварини справді лікують. Коко на відміну від Денні має зовсім інший характер і за поведінкою зовсім не схожа на джек-рассела. Вона неймовірно лагідна, ніжна, уважна до всіх. Зізнаюся: без тварин ми значно важче пережили б усе, що з нами сталося”, – підсумувала Лариса Мудрак.

Ініціатива Save Pets of Ukraine спільно з зоопсихологинею Оксаною Галан створили Гайд Волонтера. Тут зібрано практичні поради щодо спілкування з твариною у притулку - як налагодити перший контакт з чотирилапим, чого варто уникати.

Спільними зусиллями зможемо допомогти якомога більшій кількості хвостиків!