ФОТО wikimedia.org

Катастрофа, що сталася через підрив російськими окупантами греблі Каховської ГЕС, має не лише гуманітарний, екологічний, військовий та економічний виміри. Не менш значущим є вимір символічний, себто простір сенсів, проявів культур у найбільш концентрованому вираженні.

Який сенс вкладав окупант у цей акт – здогадатися неважко. З одного боку, імперський хижак показав спроможність до злочинів апокаліптичного трибу. З іншого – продемонстрував банальну зарозумілість: ми, мовляв, дали вам індустріалізацію, ми ж її через вашу невдячність забрали. Це культура окупанта.

Який же сенс розкривається в нинішньому вихорі історії для нас, українців? Насамперед той, у якому віє епічний буревій епохи такого масштабу, що його ми нескоро збагнемо. Втім уже тепер можна розпізнати в його обрисах минулі епохи, дивно переплетені з нашою. Про них нагадали контури старого річища Дніпра та його численних приток у колишніх плавнях, що їх оголило зникле Каховське водосховище. Це контури історичного Великого Лугу – осердя Запорозького козацтва. А це наша культура опору окупантам.

Ніде в тодішньому світі люди, речі й інформація не рухалися так швидко, як в імперії Чингізхана та його спадкоємців. Однак степова цивілізація згасла через епідемії чуми, походи Тамерлана, усобиці й інші негаразди. На початку ХVІ століття в тутешніх степах блукали нечисельні кочовики. Марні війни Великого князівства Литовського та Кримського ханства, зіпертого на потугу Османської імперії, перетворили причорноморські степи на нічию територію. Її називали Диким Полем, що тоді означало нерозмежовану землю, на яку ніхто не мав права власності. Тут панували спершу тюркські, згодом українські козаки.

Саме ж поняття ”Україна” спершу стосувалося степового пограниччя, а згодом його розуміли як ”землю козаків”. На початку XVII століття за Україну вважали побережжя Дніпра від білоруського міста Могилів і до Дніпрового гирла. Пороги Дніпра ділили її на Волость (інакше: Городова Україна), де жили козацькі сім’ї, і Низ, або Запорожжя, куди козаки рушали на промисли.

У ”Тюрксько-арабському словнику” 1343 року вперше згадано слово ”козак” зі значенням ні від кого не залежного парубка з поголеною головою. Уникання сімейних обов’язків і послуху державі було властиве всім козакам, як тюркським, так і українським. Ось чому на запорозьких січах не було жінок.

Літо вони пробували на Низу, зиму – на Волості. Їхні сусіди, кримські чабани й кочовики-ногайці, рухались у протилежному ритмі: взимку займали дніпровські плавні, влітку йшли якомога далі від них, аби уникнути нападу козаків. Так само й воювали: кримські татари й ногайці частіше йшли в набіг узимку, коли зручніше рухатися суходолом, по замерзлих річках. А як скресала крига, на Дніпровому побережжі знов панували козаки, припливши на човнах.

Нинішні наші степи були прадавньою ойкуменою кочових народів. Їхня політична культура досягла апогею в Монгольській імперії та її західному відгалуженні – Золотій Орді. Тодішнім європейським спостерігачам і на думку не спадало назвати ординські степи дикими. Там проходили караванні шляхи, на відрізках яких розташовувалися ямські служби, де утримували змінних коней для подорожніх.

На цих шляхах були велелюдні міста з базарами, караван-сараями (готелі з коморами для купців та інших мандрівників). Жили там зі смаком і комфортно – завдяки водогонам, системі парового опалення, каналізації, розмаїттю товарів, привезених звідусіль чи вироблених тут, обміну знаннями та вміннями. Гроно таких міст виникло вздовж південного пасма плавнів Дніпра. Від них лишилися руїни у Великих Кучугурах (біля м. Запоріжжя), на Кам’янських кучугурах і Білозерське городище (біля м. Кам’янка-Дніпровська).

Фото - dnipro.libr.dp.ua

Сезонні зміни володарів Дикого Поля лишалися чинними аж до появи Запорозької Січі на річці Чортомлик у середині XVII століття. Перші козацькі січі були сезонними таборами. Ось чому археологи так і не змогли вийти на їхній слід. Перші археологічні розкопки на місцях козацьких січей проводив академік Дмитро Яворницький. Лише гіпотетично він окреслив місце різночасових козацьких таборів на острові Томаківка та січі в низинах річки Базавлук і на Микитиному перевозі (сучасне м. Нікополь). Однак так і не знайшов предметів, датованих раніше першої половини XVII століття.

Археологічні експедиції Бориса Копилова й Олени Апанович 1951-го і 1953 року з’ясували, що ями, зазначені Яворницьким як сліди січових куренів у гирлі Базавлука, не шикувалися в лінію, а були ”розкидані по різних місцях, на значній відстані одна від одної”, і схожі на округлі вимоїни ґрунту весняною водою. Їх нарахували 8, діаметром від 15 до 30 м. Шурфи не виявили культурного шару, що дало підстави сумніватись у локалізації тут Базавлуцької Січі. Зате археологічні розкопки напередодні створення Каховського водосховища виявили значні залишки від Чортомлицької Січі (поруч із с. Капулівка) й останньої – Нової Січі (біля с. Покровське). На Чортомлицькому острові знайшли рештки залізоробної та мідноливарної майстерень, уламки розписного посуду, куманців, гутного скла, битої цегли, а також сліди згарищ як свідчення руйнування цієї Січі російським військом 1709 року. Отже, це вже був не сезонний козацький табір, а перша справжня столиця запорозького козацтва.

Із середини ХVI століття острів Томаківка став одним з основних місць сезонного таборування низового козацтва. Польський самовидець Бартош Папроцький описав 1579 року, як на цьому острові козацьке ”рицарське коло” вручило булаву та ”зброю перших гетьманів місця того” ”вельми родовитому полякові” Самійлові Зборовському. Після обрання в гетьмани на Томаківському острові той повів своє військо на Чортомлицький острів, де й зупинився табором.

Схожим робом у лютому 1648 року Богдан Хмельницький був обраний гетьманом на острові Томаківка й облаштував там свій табір. Звідти він повів Військо Запорозьке до Жовтих Вод, де здобув першу перемогу й проклав шлях до творення Української козацької держави. Його пізніші конкуренти теж намагалися чинити так само. Втім, у них не вийшло ані справжньої Січі, ані справжнього гетьманства. З розбрату козацької старшини починалася доба Руїни, що підважила здобутки державницького генія Богдана Хмельницького.

Суперечки між ними тривали й дійшли до краю за гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Костя Гордієнка. І лише насування московитської загрози змусило їх шукати порозуміння. Однак було вже запізно: першим під російською навалою впав гетьманський Батурин, згодом Запорозька Січ на Чортомлику. 1764 року було остаточно знищено українське гетьманство, 1775-го – зруйновано останню Січ.

остаточно знищено українське гетьманство

1764 р.

1775 р.

зруйновано останню Січ

Після Хмельниччини українське козацтво остаточно розмежувалося на запорожців і гетьманців. Саме тоді й виникла перша постійна Запорозька Січ. Вона завдячувала своїм існуванням іншому козацькому генію – Іванові Сірку. Тоді ж остаточно розмежувалися функції кошового отамана (очільника запорозького козацтва) і гетьмана (керманича Городової України, а відтепер і Гетьманщини).

Даремно шукати залишки колишніх козацьких січей на дні зниклого Каховського водосховища тепер. Під час формування дна цього витвору останньої сталінської п’ятирічки було використано тисячі одиниць різноманітної техніки: бульдозери, кущорізи, пересувні електростанції, трелювальні газогенераторні трактори для вивезення деревини з лісосік. Тут працювали десятки тисяч робітників із Київської, Волинської, Закарпатської, Рязанської та інших українських і російських областей. Величезні шари ґрунту було зрушено. Людей навмисне перемішували задля творення "соціалістичної нації", яка врешті часто перетворювалася на таку ж зрушену масу без власного ґрунту, зросійщену.

Так само й речі, що їх нині знаходять "чорні" археологи і ледве встигають фіксувати в екстремальних умовах війни археологи "білі", вже не мають свого історичного контексту, і це дуже підважує їхні інформативні можливості.

Усе, що залишилося від історичного Великого Лугу, – це, авжеж, не матеріальні предмети. Лишився символічний простір: історія, традиція, сенс. Їхня царина – поза межами матеріального світу. Булава ”перших гетьманів місця того” не в експозиції музею. Вона там, де майбутнє отримує шанс досягнути того, на що минуле не спромоглося. І це майбутнє твориться нині, в жорстокій війні з давнім лютим непримиренним ворогом.