СПЕЦПРОЄКТ
Вій, привиди та Блакитні озера: відкрий загадки Чернігівщини
Ірпінь - місто,
яке не вдалося окупувати
Як ірпінський територіальній обороні із 300 чоловіків вдалося зберегти своє місто і зупинити наступ на Київ
Щоб доїхати з Києва до Ірпеня, водій дає великий крюк. Найкоротшого шляху по Новоірпінській трасі не існує - Збройні сили України підірвали міст на другий день повномасштабного вторгнення Росії, 25 лютого. Зробили це разом з двома іншими мостами, які вели до Києва, щоб зупинити наступ колон ворога перед столицею.
За річкою Ірпінь, на іншому березі від Києва, починається війна. Приватний сектор Гостомеля нагадує район недобудов. Відсутні дахи, паркани, шибки. Там, де колись були стіни – лише купи цегли. Все пощерблено розпеченими уламками металу - коли вони розлітаються під час обстрілу, то проплавляють будь-що, з чим зустрічаються. Це не з чим не сплутаєш. Ні з цятками від кулемета, ні з дірками від чогось важчого.

Від заправки залишилися клапті. Маневруючи між руїнами, даємо в бік і заїжджаємо в Ірпінь через вулицю Северинівську. По ній наносили авіаудари. Бомби падали на нові багатоповерхівки. Дахи знесені, верхівки сосен посічені, стіни з першого по останній поверхи чорні. Життя людей згоріло до бетону.

Місцями багатоповерхівки наче розчавлені - від п'яти поверхів залишилося два й над ними немає навіть уламків. Усе, що було вище, перетворилося на пил.
Відтоді до Ірпеня добираються через Гостомель об'їзними дорогами, що заблоковані спаленими до іржі танками та бронетранспортерами. Груди заліза розкидані на сотні метрів. Зрозуміти, що й де в них було до влучного попадання Javelin можливо лише умовно. Кабіна, колеса, дно корпуса впізнаються. Усе, що було згори та всередині - спалено до стану сміття.

Водій везе нас через один зі зруйнованих мостів. Посеред нього величезна діра, через яку видно річку Ірпінь. Щоб об'їхати, маневруємо. Хлопці на блокпосту показують рукою "Давай швидше". Під колесами відчувається невелике ковзання на насипі землі та глини. Багато бруду та бетонних блоків.

На міст пускають переважно тих, кому дозволено. Тобто своїх: військових і волонтерів.
В одному з розчавлених домів через квадрат вікна видніються вціліли меблі на кухні. Вони якогось світлого кольору. Можливо в них частково не побився посуд. Але власники ніколи його не заберуть, щоб мати хоч щось. За годину чи дві піде дощ і меблі розкиснуть. А за тиждень чи два стіни знесуть, якщо вони самі до того часу не впадуть під власною вагою. Тоді їх розберуть, як завали. Кран для цього вже підігнали.

На одному будинку згоріло все, крім стіни. Там, наче знущання, висить плакат: "Квартири з документами від 34 тисяч". Квартир у цьому будинку більше немає.
У глиб кварталу серед поламаних сосен є вцілілі новобудови. Деяким будинкам пощастило, на них не скинули бомби з літака. Відсутність шибки не порівняти із втратами сусідів.

Зараз тут немає жодної живої душі - всі поїхали. Чи були люди у квартирах під час авіаударів - питання. Коли почнуть розбирати завали, то статистика загиблих жителів Ірпеня може змінитися. Зараз загинуло 300 містян, проти 200 з них вчинені воєнні злочини.
Вздовж моста стеляться поля. Вони вкриті жовтим килимом з рослин, серед яких рясніють чорні плями вирв. Металеві стовпи ліній електропередачі погнути. Дроти мертво звисають. За мостом, куди вони мали давати людям світло, немає нічого.

Небо налилося сірими фарбами. Вперше за довгий час це не дим від будинків, що палають, а лише хмари - скоро піде дощ.
Фото редакції. Дорога на Ірпінь
ЧОРНЕ НЕБО
Шлях, яким Маркушин вів людей, прозвали дорогою життя. Після 24 лютого таких багато з'явилося в України. Ними рухаються колони мирних містян, і їх обстрілюють російські військові.

Ірпінці та ірпінки покидали місто через той підірваний міст, яким колись було найближче дістатися Києва. Дорогою життя пройшла приблизно половина містян - 30 тисяч людей.
- Після евакуації в місті залишилося 4,5-5 тисяч жителів, - говорить мер міста Ірпінь, 41-річний Олександр Маркушин.

У перший день війни він створив і очолив територіальну оборону міста.

- У нас не так багато загиблих, порівняно з іншими містами, бо ми провели величезну роботу. 95 відсотків жителів евакуювали до Києва й на західну Україну. Перші три дні вивозили людей поїздом. Вони ходили двічі на день туди-сюди. Коли поїзд із людьми підірвали, слава богу ніхто не загинув, почали вивозити автобусами. Їх теж обстрілювали. І багато людей ми вивели пішки. У нас були групи - одна людина на 50 містян. Під обстрілами й бомбами йшли. Наше основне завдання було, коли летить бомба, кричати, щоб усі лягали, а не бігли.
- Ми тудою носили ліки, їжу та боєприпаси. Тудою заходили групи наших хлопців. Поранених і загиблих виносили через цей міст. Наші військові підірвали його, щоб ним не пішли росіяни. Вони правильно зробили, - продовжує мер.

- За весь час евакуації в нас загинуло три людини з цивільних і два хлопці з територіальної оборони. Одного разу, коли виводили людей, переді мною за 50 метрів йшла жінка з двома дітьми та волонтер. У них прилетіла бомба. Міна розірвалася за кілька метрів від них. Шансів вижити не було. Це найстрашніше, що я бачив у житті.
Фото редакції. Олександр Маркушин став мером Ірпеня 2020 року
ДОРОГА ЖИТТЯ
Ірпінь зруйновано на 50%. Переважно треба зносити й заново будувати багатоповерхівки, дитячі садки, школи, а також водоканал. До того, як очолити місто, Маркушин шість років працював у Ірпіньводоканалі, два роки його очолював. Його знищення для мера особиста історія.

- Наша комунальна техніка була на лінії вогню. Поряд йшов бій. Техніку водоканалу під нуль, ну може на 95%, знищили: трактори, екскаватори, бочки, аварійні та промивальні машини, крани, - перераховує мер втрати. - Знищено й водоканал. Води давно немає.

В Ірпені немає не лише води, а будь-яких комунікацій. Тому зараз основне завдання - розмінувати територію міста й дати людям мінімальний комфорт.
- Відновили мобільний зв'язок. Поставили генератори, заправляю їх і мобільний зв'язок у місті існує. Можливо, не в тій якості, що потрібно, але є. Далі маємо відновити електрику, подачу води й каналізації, щоб забирала, потім газу, - планує Маркушин.

До 16 квітня вода й електрика має з'явитися точково в різних районах міста. Якщо електрика вже є на "кругу біля водоканалу", то воду тягнуть із Києва.

- Допоміг міжнародний Червоний Хрест. Заплатив 20 мільйонів гривень, щоб кинули трубу до Ірпеня й напоїли людей. Розбомблену станцію водоканалу ремонтуватимемо два місяці, а кинути трубу - це тиждень, - говорить мер. - Скільки коштуватиме нова станція - не зрозуміло. Замовимо обладнання, почекаємо, коли воно прийде.
Фото редакції. Олександр Маркушин став мером Ірпеня 2020 року
НАПОЇТИ МІСТО
Руїни Ірпеня - це околиці міста. З боку Бучі, Ворзеля та Гостомеля. Центр - дивом цілий. У міському парку та прилеглих вулицях біля мерії працюють волонтери. Вони прибирають територію не від завалів, а зимового бруду - гілля, пилу, висохлого листя та трави.

У приватних домах поряд - спокій. У дворах через низькі паркани видно, як цвітуть крокуси. Жовтні, білі, сині. На підході нарциси. Після обвуглених сцен на околицях міста контраст збиває з ніг.
Ось будинок для вуличних котів. Чистий, не побитий, миски наповнені водою. На кіс-кіс вилазить смугастий кіт, який кричить, вимагаючи їжі. Але понюхавши печиво та хліб, невдоволено відвертається, лізе в будиночок. Інші приносять щось смачніше.

На вулицях - лише волонтери. Багато волонтерів. У місті триває кількаденна комендантська година для містян, щоб не заважали комунальним службам розміновувати вулиці та приводити їх до ладу.
- Приїхала з Києва прибирати Ірпінь, - говорить Ірина Колєгаєва. - Прочитала заклик у фейсбуку, записалася і сьогодні перший день.
Ірина мете вздовж бордюрів пил і сміття. Волонтер Вадим Назаренко лопатою вантажить його у ківш трактора. Чоловік теж з Києва.
- До війни я не був волонтером, але тепер усе змінилося. Я змінився, - говорить він.
- Ми всі з Києва. Записалися прибирати Ірпінь. Це як Миколаїв захищає Одесу, так Ірпінь захистив Київ, - говорить чоловік на ім'я Олександр. Назвати своє прізвище відмовляється – зашарівся.

- Я у фейсбуку дав клич, попросив волонтерів, людей - усіх, хто може допомогти прибрати місто, приїхати, - говорить мер. - Попросив техніку у мерів інших міст, з якими дружу. Вони прислали екскаватори, бульдозери, вантажні машини і своїх працівників. Біла Церква, Київ, Боярка, Вишневе й інші міста. І багато техніки дали підприємці. До нас записалися приблизно 10 тисяч добровольців, щоб прибрати вулиці та розбирати завали. Скоро Великдень.
Центр Ірпеня практично цілий. Лише в одній будівлі розбиті вікна, бо в дах щось прилетіло..
Волонтери прибрали парк, тут можна гуляти й засаджувати клумби
Волонтерка Ірина прибирає вулиці міста. Прибирати місто Ірпінь записалися 10 тисяч волонтерів.
Волонтер Вадим збирає купи сміття
ПІДГОТОВКА ДО ВЕЛИКОДНЯ
- Ми їх вичавлювали, - говорить розвідник. - Тут були ми, ось ці вулиці захопили окупанти, - показав він у гору на приватний сектор. - Потім ми їх погнали дорогою на Бучу. Бачите, все знищено. Ось їх БТР, те що від нього залишилося.

Почався сильний дощ. Від холодних крапель неприємно. Але військовий за своєю розповіддю не помічає дискомфорту.

Біля зруйнованого торговельного центру, стіни якого розсипалися на цеглини під тиском ударних хвиль, стоїть скручена та зім'ята залізна машина. Вона завалена сміттям. Поряд із нею - спалений легковий автомобіль. Тут усюди були загиблі.

- Багато їхніх полягло, але і трохи наших, - говорить розвідник.
Біля мерії постійно кружляють машини. Постійно хтось приїжджає: військові, волонтери, заступники, журналісти. У такому режимі тут працюють з 24 лютого.
Війна для міської влади почалася з того, що о восьмій ранку депутати провели екстрену сесію, де прийняли два рішення. Одним внесли зміни в бюджет, щоб платити зарплати, а другим створили штаб територіальної оборони.
- Я очолив штаб, почали створювати блокпости навколо міста. Але це були не просто блокпости, а лінія оборони з окопами. Перші чотири дні ми тримали оборону без військових. Були самі. Потім у місто частково зайшла російська армія, а наші військові - були за містом, за річкою. Тому я зустрівся з нашим командиром від розвідників, - розповідає Маркушин. - Говорю: "Ми ж в Ірпені, треба допомога ваша". А він каже: "Ні, у нас наказ бути за річкою. Ірпінь захоплено, завдаватимемо удари". Я кажу: "Місто не захоплено, там наші люди стоять". Ми поїхали подивилися на позиції, і він здивувався. Тоді хлопці з розвідки і ЗСУ почали допомагати нам.
Спочатку в нашій територіальній обороні було 140 людей. Потім стало 300. Я і всі мої заступники взяли зброю. ЗСУ та розвідка сильно допомогли зупинити захоплення міста, втримувати позиції. Коли стали заходити наші певні війська, то поступово вичавили росіян. Основний успіх був після семи днів наступу. Росіяни пішли атакувати місто з трьох напрямків, ми змогли вистояти, хоча було складно. Ми тоді навіть на деяких позиціях трохи відступили, але місто втримали. Нам допомагали "Альфа" (спецпідрозділ СБУ. - Gazeta.ua), "Омега" (спецпідрозділ Національної гвардії. - Gazeta.ua). Ми відступали потроху, вимотуючи їх. І коли вони не очікували, пішли в контрнаступ.
Захоплення та звільнення
- Такі великі руйнування в Ірпені від того, що наше місто тримало оборону. Місто не здалося, його не взяли. Захопили лише на 30 відсотків. 70 відсотків утримували ми, - говорить Маркушин. - Ці 30 відсотків з боку Синергії, як на Ворзель їхати. Якби місто пало, то всі їхні війська були б у Києві, бо від нас до столиці 3-4 кілометри по новій дорозі - прямий шлях. Ось чому президент дав нам звання місто-герой. Це заслужено.
Колишній торговельний центр згорів і розсипався. На виїзді з Ірпеня в бік Бучі були бої. Дорогу від завалів прибрали, а залишки від торговельного центру ще ні. Покручений бронетранспортер російської армії стоїть під завалами
- Російські загарбники стали заходити в місто на сьомий-восьмий день війни. Розстрілювали цивільних, ображали жінок. Заяви жінки, які вижили, написали у поліцію. Також брали в полон наших чоловіків - відокремлювали їх від жінок, щоб потім обмінювати на військовополонених. Окупанти вбили наших людей і їздили по тілах танками тиждень-два. Коли ми збирали ці тіла, то вибачте, лопатою працювали. У нас є братські могили по три-чотири людини. Вони не такі великі, як у Бучі, бо місто не було окуповано тривалий час і ми вели бій.
Найзапекліші бої в Ірпені тривали два тижні, третина міста була під окупацією 10 днів. За цей час 200 мирних людей загинули від воєнних злочинів.

Воєнними злочинами в Ірпені й інших містах займається спільна група, яка складається з Офісу генерального прокурора, Державного бюро розслідувань, поліції та СБУ.

- Російські окупанти навмисно вбивали, їздили по тілах, обстрілювали. Хотіли нас залякати. Звичайно, на війні страшно. Всім страшно. І мені страшно. І їм було страшно. Але, що більше вони нас обстрілювали й робили нам біди, то сильнішими ми ставали.
Good design is obvious. Great design is transparent.
10 ДНІВ ОКУПАЦІЇ
Серед зруйнованих будинків - приватний дім мера. Маркушин стоїть на руїнах власної вітальні. Від житла не залишилося нічого - були точні попадання 120 чи 150 мінометів. На попіл перетворилося не лише те, що було в хаті, а й цеглина від температури стала кришитися на пісок.

Хтось дав наводку чи відслідкували координати дронами, вважає розвідка. Постріл був настільки точним, що сусідські будинки цілі, не існує лише місця, де жив мер і його автомобілів. А сад із малиною й тюльпанами, що скоро зацвітуть, живий.
- Це будинок батьків. Тут почав жити після того, як підстрелили мою квартиру. Знову таки, прицільно влучили саме в мої вікна. Це все докази того, що вони намагалися мене вбити, - говорить Маркушин. - У нас є перехвати розмов, де я головна ціль. Коли почалося вторгнення, росіяни написали мені повідомлення, хотіли домовитися, щоб я здав місто. Але всі, хто знає мене, скажуть, що зі мною неможливо про таке домовитися. Я відправив їм знак "мінус" і виклав переписку у фейсбуку.

Тієї ночі, як обстріляли дім, я ночував у друга. Поїхав помитися. Води в місті немає, а в нього баня на дровах, поряд озеро. І я залишився. А вранці прямував додому речі взяти. Приїхав і побачив, що брати нічого.
Другий напад - мій автомобіль обстріляли з автомата. Третя спроба мене вбити - обстріляли машину з "Граду" на Романівці, коли закінчували евакуювати людей. У нас є перехват, як вони слідкували за моєї машиною.

Одна стіна будинку мера встояла. На вікні збереглися два глиняних глечики.

- Відновити можна все. Але тут були фотографії діда - він воював. Їх шкода, - оглядає руїни Маркушин. - Якщо вони думали, що мене можна залякати, що нас можна залякати, то помилилися.
Good design is obvious. Great design is transparent.
У будинок мера потрапили мінометом із точністю до метра
Глечики - єдине, що вціліло в будинку мера. Але відчуття, що торкнешся їх і вони розсиплються. Автомобілі мера також знищили. Як вижив сад позаду нього - не зрозуміло
Замахи на мера
Good design is obvious. Great design is transparent.
Перші дні війни заскочили ірпінців зненацька. Події настільки стрімко розвивалися, що часу зробити запаси ліків чи їжі не було.

- Ми прийшли в один підвал, де ховалися люди - місто сильно бомбили. Жителі були раді мене бачити. Казали, що думали, наче я покинув їх, - розповідає Маркушин. - Я говорю: "Ні, я тут, зараз складатимемо списки для евакуації". Дивимося, а в людей немає їжі, вони голодні, їхні діти голодні. Щось намагалися готувати в підвалі. Але зовсім трохи. Вирішив, що зараз візьмемо автомобілі та привеземо продуктів. А люди відповідають: "Так ви ж воюєте за нас. Ось у нас трохи є приготованої їжі, давайте ми вам дамо". Ми відмовилися, взяли дві машини. Я подзвонив власникам магазинів, попросив дозволу відкрити їх і за дві доби ми нагодували місто. Але сам вчинок. Вони голодні. Їхні діти голодні, а нам їжу пропонують.

Нам багато допомагали волонтери, мери інших міст. Передавали їжу, ліки. Ми дістали буржуйки, генератори. Щоб додзвонитися комусь, я ввечері виходив на перехрестя на Романівку, бо там ловив мобільний зв'язок. А так зв'язку не було.
ВЧИНКИ ЛЮДЕЙ
Розмінування ірпінських вулиць і розбір завалів за планом має закінчитися за місць. По цей час повертатися до міста, попри велике бажання людей, не рекомендовано.

- Прошу всіх почекати. Місто не готове. Це небезпечно. Багато завалів. Можливо, як почнемо розбирати завали будинків, то будемо знаходити загиблих.

Скільки нам потрібно грошей на відновлення інфраструктури й відбудову багатоповерхівок, ремонт приватних будинків - не можу сказати. Але ні міського, ні державного бюджету на це не вистачить. Сподіваюся, що заарештовані гроші Росії направлять на відновлення України. А також проситимемо міжнародну допомогу.
Good design is obvious. Great design is transparent.
Будинки зруйнвані російською армією. Аерофотозвіт виконання волонтерських обльотів по фіксації пошкоджень і створенню 3D моделі всієї території міста Ірпінь. Фото - Миша Джос
Краще після травня
Good design is obvious. Great design is transparent.
Дощ почав лити так сильно, що курточки під бронежилетами намокнули. Треба повертатися. Ми дивилися вперед. Від місця, де пройшов бій за Ірпінь, до бучанських вулиць Яблунської з її вбитими й закатованими на кожному кроці, до Вокзальної з її розбитою військовою технікою, менше кілометра. Їхати кілька хвилин. Чи можливо було відбити Ірпінь так, щоб лінія оборони пролягла за Бучею? Щоб уникнути катувань і братських могил – питання, від якого не втечеш.

- У кожного мера було завдання створити територіальну оборону. Не на папірці, а в живу. Говорю жорстко, але я і військові знаємо, чому це говорю. Найголовніша та єдина відмінність нашого міста від інших - Ірпінь не здався, Ірпінь воював, - говорить Маркушин не двозначними натяками.

Військові стриманіші в оцінках, говорять, що треба проводити слідство, певну інформацію мають, але розголошувати її не можуть.

Дискутувати перед руїнами, що за вісім років війни в покарання винних у загибелі людей давно перестала вірити, хочеться найменше. Зараз всі думки лише про відновлення зруйнованого та кровопролиття на сході України, яке насувається.

- Це не кінець війни. Кінець буде, коли ми виженемо всіх росіян за Донецьк і Луганськ. Зараз ми не перемогли, а виграли малу битву, - говорить Маркушин. - Але ми показали, що друга армія світу не може захопити й щось зробити з таким невеличким містом, як Ірпінь. У нас було лише два танки, ми їздили туди-сюди. То тут постріляємо, то там постріляємо. Створювали уявлення, що в нас 100 танків. Вони думали, що в нас батальйон. Боялися йти. Можливо нам пощастило. Можливо ми зайняли успішні позиції. Але нам допомагали професіонали і в нас була залізна мотивація - вгризлися в наше місто й не здали його.
700 метрів до катівень
Команда:
З Чернівцями нерозривно пов’язані історії його мешканців-євреїв. До початку Другої світової війни в місті існувала найбільша на Буковині єврейська громада, а взагалі історія євреїв регіону налічує понад півтисячі років
Ганна МАМОНОВА Авторка
Сергій ДЗЕХ Редактор
Рада КІШКА Веб-дизайнерка